«Мені не було вже що втрачати…»
Вечір, вона ховається в туалеті і, якнайшвидше, поки він нічого не запідозрив, набирає номер телефону. Той, який так важко їй дістався, щоб ніхто не знав. Тишком, який випросила у служби у справах дітей, між побиттям та зґвалтуваннями кожного дня, між приїздами поліції та байдужістю близьких - вона все ще боролася за себе та за дітей. Як і кожен день з 13 років шлюбу.
Марина - це та жінка, яка ніколи не мала сімʼї, однак шалено бажала її для себе та дітей, які будуть в неї з чоловіком. Цілковито людське бажання, притаманне кожному і кожній хто фантазував собі хоч раз сімейний затишок. Вона уявляла скільки щастя та любові вони зможуть подарувати одне одному. Так і було, щось подібне сталося з нею на початку стосунків, однак протривало до народження першої дитини. Потім почалося пекло.
Почалося воно раптово, коли на руках вже була маленька Соня. Їх замкнули вдома, заборонили виходити і змушували терпіти образи кожного дня. Та їй вже й не було куди йти, вона мала тільки його друзів, його рідних і всі вони відвертали свої погляди від насильства, яке відбувалося в сімʼї Марини, адже в кожного так само відбувалося своє. Ніби це норма…
Тож той вечір 2024 року пройшов швидко. Це був найшвидший і найстрашніший вечір під гаслом «Мені вже нічого втрачати». Наступного ранку теж все відбувалося ніби уві сні..
Машина. Збір речей. Розгублений і злий чоловік. Знайомий голос жінок у помаранчевих жилетах і незнайомі вони. Слова «Ми поруч. Зараз ми будемо у безпечному місці». Всі 6 дітей які поспіхом виносили речі, навіть не помічаючи які ті валізи важкі. Вони проходили повз батька опускаючи очі, зі страхом, що зараз їх не встигнуть захистити і все продовжиться далі, по колу, замкненому колу.
Та через сміливість матері, неймовірну потужну силу любові її серця, вони разом опинилися в «Будинку Сховищі», де зараз проходять програму по реабілітації, що триватиме рік.
Мобільною бригадою був здійснений екстрений виїзд, терміново знайдене безпечне місце, супровід, перенаправлення до інших організацій та зараз продовжується робота стосовно розірвання шлюбу. І з кожним днем, коли ця жінка зустрічається зі спеціалістками мобільної бригади м. Ужгород, вона стає все впевненішою та натхненнішою. І, можливо, зараз вона проходить свій шлях посттравматичного зростання, але вже має відчайдушне бажання надалі бути прикладом та наставницею для постраждалих від домашнього насильства. Аби кожній було що втрачати .
Мобільні бригади працюють за підтримки UNFPA, Фонд Народонаселення ООН в Україні - UNFPA Ukraine, у координації з Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції через імплементаціїного партнера Громадський Рух «Віра, Надія, Любов»
Фотографиня: Емілія Фелдеш
